Луганський краєзнавчий музей заснований у 1920 році. Будівлю зводили спеціально під нього, що, за словами Олесі, — рідкість. Адже більшість музеїв в Україні — це пристосовані приміщення. 

До початку війни це була одна з найпотужніших наукових інституцій регіону, яка зберігала понад 180 тис. експонатів. Серед унікальних — найбільша в Україні колекція половецької скульптури та, зокрема, Чорнухінська мадонна. Це єдина жіноча скульптура із зображеннями дитини, виконана не за класичним половецьким каноном — вона має гарні чоботи, пелерину, коси, портретне обличчя з повними губами.

Проте весь цей спадок лишився в окупації. Як згадує Олеся, коли у 2014 зайшли перші танки, а автобусами завозили людей, які кричали: «Росія, вперед!», музейники виходили на проукраїнські мітинги. Але невдовзі заклад, як і решту державних установ, захопили — прийшли озброєні люди й сказали, що тепер тут нібито буде Росія. Тому більшість музейників були змушені ховатися й тікати.

Евакуювати колекцію було неможливо: не було ані пакувальних матеріалів, ані механізмів. Люди ледве рятували самих себе. Олеся ж на той час жила у Старобільську та працювала в музеї науковою співробітницею. 

«У музеї я взагалі з дитинства — мама була директоркою. Тому я себе називаю “музейним дитям”. А шлях у мене — від прибиральниці до директорки. Я всі сходинки пройшла», — каже Олеся.

Коли Луганськ окупували, вона з родиною приймала в Старобільську людей, які тікали: музейників із родинами, друзів. Їхній будинок буквально перетворився на шелтер, де можна було перепочити, поїсти і їхати далі Україною.

Луганськ — Старобільськ

У 2014 році фактично зупинилися 34 музеї Луганщини. І вже за рік постало питання: що робити з Луганським краєзнавчим? Адже, за словами Олесі, театри чи філармонії перемістити можна — дати приміщення, люди далі працюють. А музей — ні. Йому потрібна будівля, фонди, колекція. 

Тому вирішили відновлювати музей на базі старобільського, де працювала Олеся, якій зрештою запропонували стати директоркою. 

«Це був справжній кризовий менеджмент: випливеш чи ні. Як перемістити установу? Як зареєструвати? Як оформити майно? Тоді жодних алгоритмів держава не мала. Довелося самій розробляти кейс. Я ходила в поліцію й вимагала відкрити справу про пограбування. Казала: “У мене в Луганську вкрали колекцію, машини та майно”. Я ж матеріально відповідальна особа. І, виходить, у моєму житті вже двічі пограбували музей, за який я відповідала», — розповідає Олеся.

Зібрати нову команду теж було нелегко, адже в Старобільську не було такої кількості науковців та музейників, як у Луганську. Але Олеся пішла до кафедри історії та археології Луганського педагогічного університету, який так само переїхав до Старобільська. Там вона познайомилась зі студентами, які були готові допомогти відновлювати музей з нуля. 

Зрештою, як каже Олеся, молодь вдихнула в нього нове життя — без радянських шаблонів та застарілих виставок. У музеї почали проводити фестивалі, концерти, музичні події. І за цією молоддю підтягнулася інша, а ще — громадські організації та військові. Тоді справа зрушилась. 

Старобільський музей був найбільшим в області після окупації Луганська, але його колекція стосувалася переважно самого Старобільська. Олеся ж поставила собі за мету створити музей, який буде розповідати про всю Луганщину.

«Я багато їздила з військовими, бо транспорту не було взагалі. Пам’ятаю, як вперше прийшла до них і кажу: “Мені треба до генерала”. Він вийшов у шокові. А я йому: “Добрий день, я директорка музею. Треба співпрацювати. Ваші хлопці з усієї України — приводьте їх до нас у музей. Вони мають розуміти, що саме вони захищають, знайомитися з Луганщиною”», — згадує Олеся.

І вони допомогли — разом із військовими директорка обʼїздила область, щоби зрештою зібрати близько 5 тис. експонатів: рушники, костюми, фотографії, документи, предмети побуту, ордени, монети. 

Перед 2022 роком команда готувалася відкривати новий музей, який через предмети мав показати всю Луганщину. А ще на його базі планували запуск першого в Україні профільного радіо: музеї з усієї країни мали давати інтерв’ю, розповідати про свої проєкти, проблеми, пошук грошей, анонсувати події. 

Але почалося вторгнення. Старобільськ окупували за лічені дні. І музейники знову не змогли евакуювати колекцію.

«Ми зверталися до керівництва, говорили, що треба готуватися завчасно. Але все це відбувалося формально: “Ну, зробимо списки, підготуємо пакувальні матеріали”. Насправді ніхто серйозно не вірив, що доведеться евакуйовувати музеї. А це дуже складна процедура. Я не маю права просто схопити експонат і вивезти його», — розповідає Олеся.

За протоколом, треба скласти офіційні списки, описати кожен предмет, його розмір, інвентарний номер, стан, усе погодити. Плюс для евакуації потрібні спеціальні пакувальні матеріали.

Зрештою Олеся вирішила діяти сама — телефонувала музейникам Луганщини, просила запастися водою, свічками й казала: «Тихенько пакуйтеся. Готуйтеся». Вона навіть заздалегідь домовилась про евакуацію до музею «Територія Терору» у Львові.

24 лютого вся команда прийшла до музею, щоб хоч якось його убезпечити: брали коробки, документи, почали все спускати в підвал, бо раптом бомбардування. Попри заборону вивозити експонати без належного пакування, одна музейниця змогла врятувати унікальну етнографічну колекцію — вишиванки, яких більше ніде в Україні немає. Купили на ринку великі клітчасті сумки й запакували їх туди. 

«Людина замість своїх речей вивозила музейні предмети. Потім її ще викликали в поліцію, перевіряли. А ми всім музеєм відстоювали, бо вона фактично врятувала колекцію. У результаті замість кримінальної справи їй вручили орден», — каже директорка музею.

Коли росіяни остаточно захопили місто, Олеся постійно бігала перевіряти, чи не зайшли вони в музей, адже було важливо зафіксувати факт захоплення. І одного дня це сталося — коли ключі від музею перестали підходити до замку. Тоді жінка зрозуміла, що можуть прийти й до неї. Олесі справді зателефонували через деякий час і запропонували знову бути директоркою музею та працювати на окупаційну владу. Так їй стало очевидно, що зі Старобільська треба тікати, бо за відмову від співпраці можна було одразу опинитися «на підвалі». 

«Їм не потрібні були маргінали з пляшкою, які кричать “Росія”. Світ уже почав сміятися з цієї картинки. Їм потрібні були авторитетні люди — музейники, директори, викладачі — які б говорили: “Так, ми чекали росіян”. І мене хотіли використати саме так», — пояснює Олеся. 

Невдовзі її разом із дитиною вивезли з міста військові. І під час евакуації сталася історія, яка точно заслуговує на фільм. Військові підбили російського льотчика — він катапультувався і намагався втекти, але росіянина схопили. Олеся ж не лише стала свідком цього, а й навіть колола йому диклофенак, бо він був травмований, а паралельно — домовлялась із військовими, щоб забрати парашут окупанта для майбутньої експозиції. 

«Коли того льотчика обміняли, він почав давати інтервʼю росіянам зі словами: “З мене там так знущалися, але найжорстокішою була музейниця — вона мене катувала й забрала парашут”. А я взагалі-то його рятувала. Тепер з мене музейники сміються й називають “музейною карательницею”», — сміється Олеся.

Музей без стін

Після переїзду до Львова довелося знову вигадувати новий алгоритм існування музею — не лише без своєї будівлі, колекції та фондів, а ще й без свого краю. Тому мусили повністю переосмислити саму ідею, адже зберегти вдалося лише команду та памʼять. Так народилася концепція: музей — це вже не предмети, а насамперед люди, які несуть у собі культурний код, знання й спадщину. 

Саме ця думка згодом стала основою нового проєкту — «Музею у тривожній валізі», де кожен експонат існує разом із людською історією.

Свою діяльність Луганський краєзнавчий продовжив на базі львівського музею «Територія Терору» — вони користувалися одними виставковими просторами, разом створювали проєкти, проводили лекції та виставки. Точок дотику було багато, адже «Територія Терору» працює з темою репресій, насильства, пам’яті про тоталітаризм. А луганський музей якраз пережив і терор, і втрату дому. 

Зрештою Олеся вирішила, що вони мають стати осередком пам’яті та культурної спадщини Луганщини й гуртувати навколо людей зі східних та південних регіонів. Паралельно виявилось, що люди на Заході доволі мало знають про Луганщину, тому музей почав проводити лекції та розповідати про своїх інженерів та науковців, степи та озера, слобожанську культуру та традиції, кухню, весілля та поховальні обряди. Через ці історії людей намагалися закохати у регіон та пояснити, що Луганщину втратили не лише жителі області, а всі українці.

Луганці у Швейцарії

Через деякий час директорку музею запросили виступити на форумі про культурну спадщину під час війни, який проходив у Женеві. Вона поділилась історією релокації Луганського краєзнавчого. Усіх це настільки вразило, що після цього Олесі запропонували провести виставку у Фрібурзі, що мала назву «Музей на лінії вогню». Це були плакати про Луганщину, музей, війну й евакуацію. 

Потім запросили організувати виставку ще й у Женевському університеті, де є великий простір, заброньований на роки вперед. Але для луганців знайшли місце. Там виставка перевтілилась у повноцінну експозицію з предметами, проєкціями, звуком, картами. А в центрі зали стояв телевізор, де кожен музейник розповідав свою історію: як евакуйовувався, як рятував музей, як виживав.

Нещодавно директор виставкового простору відзначив цей проєкт як один із найкращих за останні роки.

«Музей у тривожній валізі» 

Зрештою зі Львова музейники перебрались до Києва, де значно більша спільнота луганців. А продовженням історії музею без дому, який буквально перевозить свою пам’ять у валізах, став новий, який так і назвали: «Музей у тривожній валізі». 

«Ми зрозуміли, що хочемо не просто розповідати історію музею, а показати, що саме ми зберігаємо — не просто рушники чи побутові речі, а дещо глибше — душу Луганщини. Тому ми почали говорити про те, про що зазвичай мовчать. Про степову культуру, про магічні практики, про наші вірування», — розповідає Олеся.

Так, команда продовжила збирати предмети й фактично створювати нову колекцію. І в процесі зʼявився новий напрям роботи. Коли люди передавали предмети, вони розказували, чому саме цю річ вони взяли з собою, чому вона важлива, хто її подарував, як вони евакуйовувалися, що пережили. І в якийсь момент Олеся зрозуміла: предмет та людська історія більше не існують окремо.

Раніше в музеях це завжди було розділено. Є предмет — і є його сухий опис: розмір, матеріал, колір, ким переданий, інвентарний номер. А усна історія людини — це вже окремий архів: де народився, як жив. У проєкті Луганського краєзнавчого музею це все поєдналося.

Була жінка, яка пережила ще окупацію 2014 року, виїхала із Сіверськодонецька, а потім вдруге евакуювалася вже після повномасштабного вторгнення — до Хмельницького. Вона працювала в театрі. Після першого переїзду довго не могла знайти себе, а вже в Хмельницькому знову повернулася до театру. Для проєкту вона передала бінокль, за яким стоїть ціла історія: професії, двох евакуацій, спроби знову знайти себе.

Це фотографії, сімейні альбоми, посуд, якісь прикраси, підвіски — дуже різні речі. Наприклад, гусачок — маленька декоративна фігурка. На Луганщині є традиція: між подвійними віконними рамами робити невеликий простір і прикрашати його — стелили вату, клали трави, ставили статуетки. І цей гусачок усе життя стояв у бабусі на кухні в тому вікні. А потім почалося вторгнення і в будинок влучило. Жінка прийшла туди вже з рюкзаками — все розбито, в пилюці, а гусачок стоїть. І вона каже: «Я взяла його й сімейну фотографію. Усе інше згоріло».

Окремо для проєкту відтворили й Чорнухінську мадонну. Тут вона — 21 см заввишки, а в оригіналі — метр тридцять.

«В якийсь момент я зрозуміла, що хочу говорити про Луганщину трохи інакше. Мене надихнув виступ подруги в Національному художньому музеї. Вона раптом почала говорити про світлячків. Розповідала, як після деокупації військові телефонували й казали: “Світлячки повернулися”. І мене це зачепило. Я тоді сказала: музейники — це провідники своєї землі. Бо тільки вони можуть показати не лише предмети, а щось глибше. 

І в мене почав народжуватися новий проєкт — “Земля світлячків”. Бо коли зараз згадують Луганщину, то це завжди про окупацію, смерть, втрати. Я хочу говорити про нашу магічну землю, про кухню, про те, як ми жили», — ділиться Олеся.

Луганський краєзнавчий в окупації 

З 2014 року команда відстежує все, що відбувається в музеї в Луганську та інших закладах на окупованих територіях області через «ВКонтакте» та телеграм-канали. Наразі немає свідчень, що колекції з Луганського краєзнавчого масово вивозили у РФ. Хоч це й не означає, що цього не було. Зокрема, Олеся досі не бачила Чорнухінську мадонну — і поки в їхніх новинах не фігурували гучні історії чи виставки, де вона була б представлена.

Але що вони роблять точно — це перетворюють музеї на рупор пропаганди. Директорка пояснює, що росіяни добре розуміють роль цих інституцій і вміло її використовують: вкладають у музеї великі гроші, роблять нові експозиції й переписують через них історію.

Олеся збирає всі фотографії з їхніх виставок, відкриттів та заходів. За її словами, особливо активно росіяни роблять експозиції про сучасну російсько-українську війну — звісно, зі своєї перспективи: «освобождєніє», свої «герої», історії про те, як «укрофашисти» їх обстрілювали. І вся ця брехня подається через професійні виставки з дорогим світлом та оформленням. 

Експозиції про історію до 2014 року теж повністю переписують. Розповідають, що України ніколи не було, що українці просто «забули, що вони русскіє» і що весь розквіт регіону був або за царської Росії, або за Радянського Союзу.

До того ж на Луганщину постійно приїжджають музейники з Росії, які проводять семінари, навчають, як працювати з аудиторією. Вивозять і місцевих музейників до РФ, де для них проводять навчання і займаються ідеологічною обробкою. Далі це все працює в системі: музеї, виставки, фільми, культурні заходи.

«Коли Росія знову окупувала Станицю Луганську у 2022 році, перше, що вони зробили, — побудували новий музей. Уявіть: навколо розбомблене місто, розбиті дороги, руїни. А вони будують новий білосніжний музей. Бо розуміють, що це — зброя. І весь цей музей побудований на возвеличенні “казачества” і російської ідентичності», — розповідає Олеся.

Про мрії

Олеся хоче створити в Києві великий Центр культурної спадщини Сходу. Адже, за словами директорки, справжня популяризація спадщини — коли вона не лежить мертвою на поличках, а живе через людей.

«Ми воюємо за свою землю, за своїх світлячків, за свої степи, за своїх коней, за свій космос, за свою пам’ять. І я це зрозуміла тільки тоді, коли втратила дім. А потім, через усі ці історії, усвідомила: дім — це жива істота. Ми його доглядаємо, говоримо про нього, любимо його. І втрата дому — це як втрата близької людини.

І навіть якщо колись ми повернемося й будемо відбудовувати Луганщину, я думаю, цей центр усе одно має залишитися тут. Як пам’ять про війну, втрату і про те, як ми змогли себе зберегти», — каже Олеся.

Фото: Марина Омарова.